Газета розпочинає серію публікацій відомого краєзнавця, науковця, архієпископа Івано-Франківського і Галицького Іоасафа.
Владика не претендує на думку в останній інстанції, однак вважає за необхідне висловити свою точку зору на процеси, що відбувалися в історичні часи творення Української державності і християнства зокрема.Беручись до написання цього короткого нарису, я, перш за все, маю намір викласти правдиву історію розвитку нашого краю, не принижуючи чиїхось релігійних чи національних почуттів. Через погляд у минуле, я закликаю українців XXI cт. пізнавати свій родовід, вивчати, як жили наші прадіди, як формувалася наша нація, наша віра, наша мова, культура, традиції; і не тільки знати, а й передавати своїм дітям та внукам, щоби вони не росли як безбатченки без роду і племені, бо інакше уподібнимося до дерева, в якого через відсутність вологи висохло коріння, і дерево всохло. Так буде із нами, якщо ми втратимо той дух, який нас напоює - віру, зв'язок з своїми предками і своєю землею. На двадцятому році своєї незалежності Україна переживає не найкращі часи. Політичні партії, які приходять до влади, на свій розсуд і своє уподобання кожний раз переписують українську історію, не задумуючись над тим, якої непоправної шкоди вони наносять. Історія минувшини може нам подобатися чи ні, але ми не маємо права її підробляти на свій лад, або на догоду тих чи інших політичних сил чи релігійних уподобань. Історію свого краю, народу ми зобов'язані подавати такою, якою вона була, бо все інше від лукавого. Розпад Київської Руси на окремі князівства, що був узаконений Любецьким з'їздом князів 1097 року, поклав початок формування історичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна, також під назвою Украйна, Украина. Київський літописець 1187 року за Іпатіївським списком, в оповіданні про князя Ростислава Берладника говорить, що він "еха и Смоленська в борзе и приехавшю же емоу ко Оукраине Галичькой." У літописі Галицько-Волинському 1213 року є запис: "Данилу же вовратившоуся к домови, и еха с братом й прия Берестий, и Угровеск и Верещин, Столне, Ко-мов у всю Оукраиноу," себто всю забужанську Україну. На Синоді Константинопольського Патріархату 1303 року щодо утворення Галицької митрополії було ухвалено Галицько-Волинське князівство називати "Мала Русь", тобто "Русь стара, основна". Поштовхом до написання цього короткого нарису з історії Галичини стали однобічні погляди деяких істориків на українську, як церковну, так і державну історію в однобічному вимірі. Я не претендую на висвітлення повної історії, а тільки на деякі аспекти, які цілком авторитетно говорять про нашу історію без всіляких домислів і припущень. Історія Київської Руси надзвичайно багатогранна, тому перед тим як її писати, потрібно звертатись до її першо-витоків, перш за все до "Повісті минулих літ". Деякі з католицьких богословів пишуть, що Київська Русь через своє географічне становище була ідеальною країною, де західна і візантійська культури і дві форми християнства не витісняючи одна одну, схрещувалися і творили синтез. Тут нам потрібно зупинитись і більш допитливо поглянути, чи дійсно український народ і Українська Православна Церква прагнули до так званого синтезу Сходу і Заходу, чи дійсно наш народ приймав моральні і духовні цінності як західноєвропейське християнське надбання. Оглядаючись на історичні факти, ми повинні зрозуміти, що Річ Посполита і Католицька Церква не бажали і не бажають сьогодні якогось міфічного синтезу, ціль польської держави і Католицької церкви була і є одна, окатоличити і ополячити українців, і цього можуть не розуміти хіба що духовні сліпці. В 954 році княгиня Ольга, перебуваючи в Константинополі (Царгороді) прийняла святе православне Хрещення, яке поширювала в Київській державі, відкидаючи всілякі домагання римських і німецьких церковнослужителів на християнізацію Русі за західним обрядом і зразком.
У 988 році князь Володимир охрестився в Херсонесі (в Криму), прийнявши православну віру з Візантії.
У багатьох католицьких часописах говориться, що Володимир Великий прийняв католицьку віру, і що Русь від самого початку признавала над собою владу папи. Таке бажання видати бажане за дійсне є і в папській енцикліці, виданій в Римі 1946 року до 350-ліття унії, де говориться:
"Князь Володимир хоча взяв від Східної Церкви літургічні обряди, стояв до кінця в єдності Католицької Церкви", (стор. 5).
У Катехизисі Шпірага ("Католицький народний катехизм", Жовква, 1913) зазначено:
"Русь прийняла з Царгорода Святу віру тоді, коли Царгород був злучений з католицькою Церквою. Прадідовою, отже, на Руси є Віра Католицької церкви" (т. 1, cm. 288).
Літописець Київської Руси-України вказує на холодне ставлення Володимира Великого до Риму, він вважав Римську Церкву цілком чужою. В часі хрещення князя Володимира, Вселенська Церква вже була розділена. Розкол постав на ґрунті віри, на ґрунті самого розуміння Церкви. Соборність Церкви Схід розумів як гармонійне єднання в одній вселенській Церкві всіх її частин у дусі любові. Захід єдність і вселенськість Церкви бачив в авторитарній церковній імперії з центром у Римі і в абсолютній владі папи. Римський ідеал Церкви, видима єдність з видимим самодержавним головою. Ще одним підтвердженням того, що Римська Церква була українцям чужою, є полемічний твір проти латинян, автором якого літописець вважає першого митрополита Київської Руси - Леона. (Історія України, Грушевський. (том 1, cт. 461). Про відсутність будь-якого синтезу між нашими Церквами є "Заповіт преп. Феодосія Києво-Печерського," основоположника українського чернецтва, написаний Київському князю Ізяславу, де сказано: "Віру латинську (католицьку) не приймайте, звичаїв їх не придержуйтесь, від причастя їх втікайте... Якщо хто спасе свою душу, то тільки живучи в Православній Вірі, тому що немає іншої Віри, кращої ніж наша чиста і свята Віра Православна."
Доказом несприйняття католицької віри є бунт киян у 1068 році проти засилля князем Ізяславом київської землі поляками і латинським духовенством, що призвело до вигнання князя Ізяслава із Києва. Коли Володимир вводив християнство в Київській Русі, Рим знаходився в цей час у страшному моральному і духовному занепаді.
В "Історії Церкви Христової" Милнера (1835 р.) читаємо про 10-те століття: "Славний літописець Римської Церкви (Бароній), якого прихильність до римського престолу відома, каже, що це був вік залізний, позбавлений всякого добра, вік олов’яний, повний всякої погані, вік темний. Виглядає, що Христос тоді був у глибокім сні, коли човен (Римську Церкву) заливали хвилі, а гірше те, що і всі учні спали; і не було його кому розбудити."
В "Історії Християнської Церкви" Івана Фл.Горста, Нью-Йорк, 1897, том 1, читаємо:
"Не можемо входити в подробиці темної історії від папи Івана VIII (872 р.) до Гільдебранда (1073 p.). Це ніч папства".
Прийнявши офіційно в X cт. хрещення, Київська Русь духовно міцніла, законодавство засноване на державно-правових засадах Візантії було на цей час найпередовішим у Європі.
Бельгійський історик Жак Пірен писав: "Київська держава була у десятім віці самим дійовим та цивілізованим центром континенту".
Небувалий розквіт Київської Руси збігся на час офіційного відділення Риму від Православних Східних Церков 1054 року.
Історія українського народу та його. культура тісно пов'язані із Візантійською культурою і Східною Православною Церквою. Візантійський вплив на українську культуру, живопис був величезний, довговіковий, який і сьогодні помічається на кожному кроці. І коли Великому Князю Київському Володимиру довелося остаточно вирішувати справу нової Віри, він пішов за тим, що в Київській Руси-Україні давно вже було, за найкращою Вірою в світі, за Візантійським Православієм. Зробив би він інакше, мав би бунт у Києві. Увесь церковний побут, усі церковні богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, усе це було принесено з Візантії і міцно було сприйняте на Русі. Не тільки Віра Православна, але і наука, література, історія, мистецтво, музика і інше переносилося з Візантії на Україну, не вбиваючи в той же час свого українського, національного.
Галицька РусьУ своєму короткому нарисі з історії Галицько-Волинського князівства я, перш за все, звертаюся до першовитоків, які говорять: "І коли після готської війни (IV ст. після Р.Х.) обвалилась Русколань, ми її залишили і прийшли до Києва... Тоді одна частина пішла до Голуні і там залишилась, а друга дійшла до града Києва. І ті руси побудували на півдні град сильний, Сурож." Град Голунь розташований на захід від Києва, знаний нам як Галич. Деякі джерела говорять про короткочасне входження західноруських земель до складу Великої Моравії часів Ростислава і Святополка. Якщо так, тоді на наших галицьких землях Святителі Мефодій і Кирило з учнями проповідували святе православіє. Тут потрібно наголосити, що якогось особливого кирило-мефодіївського обряду не було і не могло бути, вони були православними і проповідували віру православну, навчаючи слов'ян молитися на зрозумілій їм мові, в той час, коли римське духовенство нав'язувало християнство незрозуміле, богослужіння звершувалося на латинській мові, тому воно в нас не прижилось і прижитися не могло. Місія Мефодія і Кирила завершилася повним розгромом православної єпархії католицьким духовенством, багатьох православних священиків було вбито, Мефодія посадили в темницю, Наум і ті, які залишилися живими, повернулися в Болгарію, де продовжили свою місію. У VI-VIІ століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку VIІ століття згадуються дуліби, а наприкінці того ж століття - бужани, черв'яни, уличі і білі хорвати, землі яких включали по 200-300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена. Центрами таких племінних об'єднань були укріплені "гради". В кінці ІХ - на початку- X ст. галицькі землі були приєднані Олегом та Ігорем до Київської Руси. Відомо, що хорвати і дуліби виступали союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року. В середині X ст. з послабленням великокиївської влади було створене окреме князівство, відоме в історії під назвою "Велика Біла Хорватія". На початку 960-х років землі Галичини і Волині були знову приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником, але після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син, князь Володимир Великий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. У 992-993 pp. в результаті русько-хорватської війни, він підкорив хорватів і остаточно приєднав Підкарпаття до Київської Руси. Галицькі, землі ввійшли до складу Волинської волості.
Далі буде Громадсько-політичний тижневик Прикарпаття «Вечірній Івано-Франківськ» №3 (046) 27 січня 2011
